Я айтишник, и я уехал из этой забытой богом страны

Пишет Анонимус: «Я поїхав з цієї богом забутої країни. Нарешті! Я, як і всі мої однокласники, мріяли ще зі школи про це — всі чудово розуміли, що робити тут нема чого, бо все що можна було вкрасти — вже вкрали до нас (айтішки тоді не було в Україні у тій формі, у якій вона є останні років сім).

Якого хуя?

Але була у мене велика різниця з моїми однокласниками: вони були місцеві мажики, їх батьки тримали бізнеси всякі, були у міських радах шишки і т.д. (пощастило з друзямми, ага), а мої батьки — бюджетники. У мене наче були закриті всі базові потреби, був дах над головою (хоч і однушка у панельці), була їжа (хоч мама з кухні не вилазила, бо замовити їжу, чи хоч раз на тиждень піти у кафешку — то розкіш), був одяг (хоч і з ринку). Але щось було не так. У моїх старанних та працьовитих батьків майже не було часу на себе, батько пропадав на 2х роботах, аби дати сім’ї щось краще. І я собі думав «ЯКОГО ХУЯ»?? Чим дорослішим я ставав, тим більше розумів, що батьки всіх моїх друзів просто НЕЩАДНО ПИЗДИЛИ ГРОШІ. Хтось найобував місто і пиздив з місцевого бюджету, хтось кидав своїх працівників на ЗП та ухилявся від податків, хтось отримував відкати, маючи високу посаду у державній митниці. ЯКОГО ХУЯ?

Long story short: всіх моїх друзяк їх батьки позапихували в Чехії, Штати, Британії, Франції, Польщі. А мої чесні батьки не змогли запхати мене нікуди. Лише змогли дати мені чудове розуміння, що не знаючи мов і навичок, я ніколи не виберусь звідси і за це їм дякую.

Хочу сказати, що я себе норм почував в Україні (до повномаштабки), айтішні кілобакси, все таке. І всі проблеми маштабного масового розкрадання якось обходили мене стороною. А під час війни це все вилізло на поверхню, воювати нічим, бо все спиздили, платити воїнам нічим, бо все спиздили, західна допомога — вгадайте, що з нею сталось (СПИЗДИЛИ). І от держава у розпачу почала ганятися за пересічним громадянином як ніколи раніше. ЯКОГО ХУЯ?

Які плюси/мінуси попастися?
З плюсів:
— отримати бойову славу і повагу суспільства
З мінусів:
— померти нахуй або стати інвалідом на все життя
— якщо не пощастило вижити, то бути кинутим державою на гроші та соціалку (вже сьогодні пораненим воїнам ніхуя не платять, крадуть як в останнє в житті)

Як на мене, то мінуси переважують плюси.

ЯКОГО ХУЯ я маю піти помирати за купку чмошників, які грабували мене та мою сім’ю все моє життя?
ЯКОГО ХУЯ держава не давши мені майже нічого Екстра, просить у мене моє Єдине життя?

Єдине, що держава мені дала — це школа. Хоч це сьогодні відноситься більше до базових прав і можливостей, але все одно варто зауважити.

Коротше, нарешті я звідси з’їбався
По полям, по болотам, лісам — з’їбався. З’їбався з місця, де звичайна людина буде завжди найобана та кинута. Де люди звикли жити ілюзіями про перемогу та краще майбутнє. Настає час позбуватися ілюзій і зустрітися із жорстокою реальністю. Воюємо ми вже не з чмобіками, думаю це всім ясно. У противника явна перевага майже в усьому: жива сила, виробництво, артилерія, авіація (в чому ми взагалі краще?). Як Заходу набридне нам допомагати — кінець настане дуже скоро. Ні, всі не помруть одразу, але буде точно не солодко.

Дивлячись на срачі в уряді, я тільки переконуюсь у тому, що прийняв правильне рішення декілька місяців тому: уряд думає про те, як зберегти собі репутацію, а не про те, як вижити країні. Плану скоріше за все тупо НЕМАЄ. Мобілізувати 400к людей — це не план, це хотфікс проблеми. І хотфікс цей виглядає так собі зі сторони для населення:

Ви, додіки, йдіть повоюйте, а держава і далі в кабінетиках посидить.

Це виглядало б набагато привабливіше, якби ті, хто ці рішення приймають, у перших рядах вели за собою людей у гарячу точку. Хоча б для виду! Але ми з вами чудово розуміємо, що навіть для виду такого ніколи не буде.

І знаєте, вся країна знаходиться у ДУЖЕ складному моральному положенні
Якби ми програли швидко, не було б такої кількість жертв, ціна поразки була б невисока. Але Україна вирішила стояти далі. Я кажу це без оцінки чи засудження, це просто факт. Зараз розвалилося купа сімей, велика частина країни тупо випалена. Наші звітують, що у росіян втрати десь 370к. Оглядаючись на 2 роки війни, провалений наступ і т.д., я не бачу причин, чому наші втрати мають сильно відрізнятись. Тобто, мінімум -300к українських душ. Це дуже велика ціна, яку вже уплачено і не повернеш. У цих 300 тисяч були родичі, друзі, діти у яких виникне закономірне питання: «Ми що, пожертвували цим всім, аби в кінці просто програти?». Як вийти з цього скрутного морального положення?

Дивлячись на це все вже збоку, не потерпаючи від бабахів у Києві кожного тижня (в середньому), я розумію, що світ завжди був такий і ніколи не зміниться. Є місця, де люди будуть довго страждати ні за що, помирати, жити в злиднях, де їх будуть без кінця найобувти та використовувати. А є місця, де люди тихенько сидять, процвітають і їх ніхто не чіпає і ще, скоріш за все, не скоро чіпатиме.

А є ви, єдині у себе, незамінні. Ваша задача — бути у місці, яке буде ще довго процвітати і жити спокійно припіваючи, а не у місці, де люди бідніють та помирають. От і все.

Я з’їбався з місця, де помирають ні за що — і вам раджу. Другого життя не буде, а країн ще багато.

Ви можете зі мною не погодитись, озираючись на своє відчуття патріотизму/належності/тд. Але всі ці відчуття не матимуть ніякого значення, якщо голову, яка ці почуття носить, розмаже десь по ґрунту під Авдіївкою.

Арівідерчі».

Авторський переклад російською:

«Я уехал из этой богом забытой страны. Наконец-то! Я, как и все мои одноклассники, мечтали еще из школы об этом – все прекрасно понимали, что делать здесь нечего, потому что все что можно было украсть – уже украли до нас (айтишки тогда не было в Украине в той форме, в которой она есть последние лет 7).

Какого хуя?

Но была у меня большая разница с моими одноклассниками: они были местные мажики, их родители держали бизнесы всякие, были в городских советах шишки и тд (повезло с друзьями, ага), а мои родители – бюджетники. У меня вроде были закрыты все базовые потребности, была крыша над головой (хоть и однушка в панельке), была еда (хотя мама из кухни не вылезала, потому что заказать еду, хоть раз в неделю или пойти в кафешку — это роскошь), была одежда (хоть и с рынка). Но что-то было не так. У моих старательных и трудолюбивых родителей почти не было времени на себя, отец пропадал на 2х работах, чтобы дать семье что-то лучшее. И я себе думал «КАКОГО ХУЯ»?? Чем взрослее я становился, тем больше понимал, что родители всех моих друзей просто беспощадно пиздили деньги. Кто-то обворовывал город и пиздил из местного бюджета, кто-то кидал своих работников на ЗП и уклонялся от налогов, кто-то получал откаты, имея высокую должность в государственной таможне. КАКОГО ХУЯ?

Long story short: всех моих друзей их родители позапихивали в Чехии, Штатах, Британии, Франции, Польше. А мои честные родители не смогли запихать меня никуда. Только смогли дать мне прекрасное понимание, что не зная языков и не имея навыков, я никогда не выберусь отсюда и за это их благодарю.

Хочу сказать, что я себя норм чувствовал в Украине (до полномасштабки), айтишные килобаксы, всё такое. И все проблемы масштабного массового воровства как-то обходили меня стороной. А во время войны это все вылезло на поверхность, воевать нечем, потому что все спиздили, платить воинам нечем, потому что все спиздили, западная помощь — угадайте, что с ней случилось (СПИЗДИЛИ). И вот государство в отчаянии начало гоняться за рядовым гражданином как никогда раньше. КАКОГО ХУЯ?

Какие плюсы/минусы, если всё-таки пападешься?
Из плюсов:
— получить боевую славу и уважение общества
Из минусов:
— умереть нахуй или стать инвалидом на всю жизнь
— если не повезло выжить, то быть брошенным государством на деньги и социалку (уже сегодня раненым воинам нихуя не платят, воруют как последний раз в жизни)

На мой взгляд, минусы перевешивают плюсы.

КАКОГО ХУЯ я должен пойти умирать за кучку чмошников, грабивших меня и мою семью всю мою жизнь?
КАКОГО ХУЯ государство не дав мне почти ничего Экстра, просит у меня мою Единую жизнь?

Единственное, что государство мне дало – это школа. Хотя это сегодня относится больше к базовым правам и возможностям, но все равно стоит отметить.

Короче, наконец-то я отсюда съебался
По полям, по болотам, лесам – съебался. Съебался с места, где обычный человек будет всегда наёбан и брошен. Где люди привыкли жить иллюзиями о победе и лучшем будущем. Настало время избавляться от иллюзий и встретиться с жестокой реальностью. Сражаемся мы уже не с чмобиками, думаю это всем ясно. У противника явное преимущество почти во всем: живая сила, производство, артиллерия, авиация (в чем мы вообще лучше?). Как Западу надоест нам помогать – конец наступит очень скоро. Нет, все не умрут сразу, но будет точно несладко.

Глядя на срачи в правительстве, я только убеждаюсь в том, что принял правильное решение несколько месяцев назад: правительство думает о том, как сохранить репутацию, а не о том, как выжить стране. Плана, скорее всего, тупо НЕТ. Мобилизовать 400к человек – это не план, это хотфикс проблемы. И хотфикс этот выглядит так себе со стороны для населения:

Вы, додики, идите повоюйте, а государство и дальше в кабинетах посидит.

Это выглядело бы гораздо более привлекательно, если бы те, кто эти решения принимают, в первых рядах вели бы за собой людей в горячую точку. Хотя бы для вида! Но мы с вами прекрасно понимаем, что даже для вида такого никогда не будет.

И знаете, вся страна находится в очень сложном моральном положении
Если бы мы проиграли быстро, не было бы такого количества жертв, цена поражения была бы невысокой. Но Украина решила стоять дальше. Я говорю без оценки или осуждения, это просто факт. Сейчас развалилась куча семей, большая часть страны тупо выжжена. Наши отчитываются, что у россиян потери где-то 370к. Оглядываясь на 2 года войны, проваленное наступление и т.д., я не вижу причин, почему наши потери должны сильно отличаться. То есть минимум -300к украинских душ. Это очень большая цена, которая уже уплачена и её не вернешь. У этих 300 тысяч были родственники, друзья, дети, у которых возникнет закономерный вопрос: «Мы что, пожертвовали этим всем, чтобы в конце просто проиграть?». Как выйти из этого затруднительного морального положения?

Глядя на это все уже со стороны, не страдая от взрывов в Киеве каждую неделю (в среднем), я понимаю, что мир всегда был таким и никогда не изменится. Есть места, где люди будут долго страдать ни за что, умирать, жить в бедности, где их будут без конца обманывать и использовать. А есть места, где люди тихонько сидят, процветают и их никто не трогает и еще, скорее всего, не скоро будут трогать.

А есть вы, единственные у себя, незаменимые. Ваша задача – быть в месте, которое будет еще долго преуспевать и жить спокойно припевая, а не в месте, где люди беднеют и умирают. Вот и все.

Я съебался с места, где умирают ни за что – и вам советую. Второй жизни не будет, а стран еще много.

Вы можете со мной не согласиться, оглядываясь на свое чувство патриотизма/принадлежности/тд. Но все эти ощущения не будут иметь никакого значения, если голову, которая носит эти чувства, размажет где-то по грунту под Авдеевкой.

Аривидерчи».

Прислал Анонимус