Як не йобнутися (в математичній нотації)

Пишет Анонимус: «Це трапляється в один момент. В основному під вечір. Зазвичай восени. Ти куриш на балконі і дивишся як на вулиці вітер закручує в хороводи пожовкле листя. Випадкова думка ковзає самим краєм твоєї свідомості і раптом ти дуже чітко розумієш, що скоро ти йобнешся.

При цьому в тебе ніби все є. Сім’я, робота, машина, квартира. Гроші на рахунку, фотки з відпочинку на Канарах. Позиція ліда чи архітектора, крута компанія з відомим іменем. Цікаві таски, смачна кава на кухні. Фрукти, печиво, кімната відпочинку. Молода інтернаціональна команда. Перспективний проект. Визнання колег і похвала від керівництва. Ідеальне життя, словом.

Але ще один тиждень такого, розумієш ти, не кажучи вже про місяць, всього кілька днів і ти йобнешся. А ти ж планував так провести ціле життя, ні?

Або гірше. Ви сидите на кухні з кращим другом, дорогий віскі ллється поверх льоду в стакан, і друг, не дивлячись тобі в очі, каже: чувак, я не хочу тебе ображати, ми з тобою вже стільки часу, я не хочу лізти в твоє життя чи вчити тебе жити, але чуєш, я мушу тобі сказати – ти йобнувся. І ти спочатку обурюєшся, не хочеш нічого визнавати, але потім раптово розумієш, що так, він повністю правий. Очевидність цього постає перед тобою у всій красі. Сходяться докупи всі пазли. Справді, йобнувся. Ти намагаєшся зрозуміти коли це сталося, вичленити той момент у часі, знайти ту межу між тобою нормальним і отаким, на всю голову йобнутим. І не можеш.

Все попереднє життя – за мутною пеленою
Ти вже не в курсі, був ти колись нормальним, чи таким взагалі народився. Оце йобнута у вас дитина – сказали твоїй мамі в роддомі. Чи ні? Незрозуміло.

Або ще гірше. Ти не бачиш. Не слухаєш нікого. Просто зливаєш своє життя в унітаз, руйнуєш усе, що маєш. Багато п’єш. Вступаєш в тоталітарну секту. Переселяєшся жити в бордель. Підсідаєш на чорний. Знімаєшся в рекламних роликах єпаму. Коментуєш статті на прекрасному айті. Та неважливо, що ти там насправді робиш, якщо чесно. Просто у певний момент ти втрачаєш над собою контроль, і тебе починає носити карколомними траєкторіями; допамінові рецептори вигорають вже в перші місяці, потім ти просто піднімаєш дозу, навіть вже не шукаючи задоволення, а просто намагаючись відчути хоч щось у цьому житті, хороше чи погане. Хоч щось.

Я не буду розводити тут психоаналітичних соплів. Я не буду навіть вживати слово «вигорання», окрім оцього одного разу. Якщо в тебе проблеми з психікою – йди до лікаря. Але якщо підозрюєш, що таблетки нічого не вирішать, а щось не так саме в процесах, які відбуваються навколо – можеш почитати далі. Я спробую пояснити, що з тобою сталося. На математичних графіках.

Ось це, наприклад, y = logx

картинка не сохранилась в архиве

Навіщо я його намалював, запитаєш ти? А тому, допитливий друже, що логарифм – це ідеальна функція для опису прогресу в будь-якій діяльності. Спочатку ти вчишся дуже швидко, різниця між тобою вчорашнім і тобою завтрашнім – мінімум дві лички. Потім кач заповільнюється. Нового кожного дня стає все менше, а те, що трапляється – «сука сложно».

І з часом ти розумієш, що виповз на плато. І це в принципі ок. Твого рівня вже достатньо
для вирішення всіх проблем, нового можна і не вчити. Якщо що – можна спихнути
розбирання з новомодним фреймворком особливо завзятому червню. Але от проблема в тому, що радість від життя напряму від знань і досвіду не залежить. Мозок взагалі не вміє мислити абсолютом, його хвилюють виключно зміни на краще. Тому, якщо ти мажорчик, в якого із самого дитинства все є, то існує непогана ймовірність, що своє життя ти проведеш жалюгідно.

Для мозку головне зміни на краще, а куди вже там краще, ніж кокс на яхті за мільйони з голими моделями? Мозок вважатиме, що в тебе все хріново, і зрештою ти просто сторчишся, або поцілуєш стіну своїм нафаршированим лєксусом не доживши до тридцятки. Але це, звісно, не наш випадок. В нас же нема лексуса був який-не-який ріст? Зміна функції в математиці задається похідною. Згадуєш щось таке з універу? А, точно, ти ж не вчився в універі, ти ж у нас вайтішник і ще вчора був таксистом? Що ж, тоді забий, просто повір мені на слово.

Похідна від логарифма: y=1/x. І виглядає вона отак:

картинка не сохранилась в архиве

Тобто спочатку твій мозок вважає тебе царем гори, потім поволі все стає гірше, а потім ти помираєш. Доста сумно. Якби життя і справді було б таким безблагодатним, ми б до шістдесяти тупо не доживали, а випилювалися б цілими ордами. Щоб такого не сталося, природа попіклувалася про нас і на старість вприскує нам спеціальний коктейль гормонів, від якого нам стає відверто на все похуй. Ну або просто області мозку, яких щось у цьому житті хвилює, стираються і виключаються. Не знаю, як воно там працює насправді, я не спеціаліст.

картинка не сохранилась в архиве

На графіку видно, що радість від життя спадає разом із «небайдужістю» (чи який там
антонім до похуїзму). Ти, звісно, вже не розвиваєшся, але в принципі, тобі на це плювати з
високої гори.

В шістнадцять років тебе виводить із себе кожна дрібниця, в тридцять ти поволі починаєш розуміти, через яку хуєту ти страждав, в шістдесят для тебе важливі всього кілька речей, та
і їхнє значення поволі розмивається. Ну, а потім вже похуй тупо на все. В Маленькому Принці є хороша метафора про ліхтарника, який кожного дня запалював ліхтар, і кожна доба на планеті ставала усе коротшою за попередню.

Твої теперішні дні уже коротші, ніж у дитинстві. З часом ти взагалі їх перестанеш помічати, вони злиються в одну сіру вологу муть, аж поки одного дня твоє серце не витримає підйому твоєї жирної туші на другий поверх і все закінчиться в одну мить. Є і інші компенсатори, щоб не йобнутися з віком: люди вчать поважати старших. Так, усіх. Так, навіть якщо у старого дегенерата три класи і він поїхав дахом ще за Брєжнєва. Кажуть навіть, що «старий кінь борозди не зіпсує», навіть якщо кінь цей ледь ходить і борозда після нього, як лунка від ядерної боєголовки. Все, що завгодно, щоб старий кусок гівна дожив до смерті і не йобнувся. Принаймні, не почав ганяти із сокирою за чортами занадто рано, тоді, коли він цю сокиру ще може підняти.

І от ця вся вивірена, збалансована, тисячоліттями шліфована картина серйозно похитнулася в другій половині двадцятого століття разом з іншими прекрасними концепціями, як от імперія, сім’я чи володіння рабами. А на початку двадцять першого, та для йобаного айті, її взагалі розірвало на клапті, цим і спричинивши появу шалених юрб «вигорілих» ойтішнегів.

А вся проблема у коефіцієнтах росту. Ми занадто швидко вчимося і занадто швидко
виходимо на плато.

Графік тепер виглядає отак:

картинка не сохранилась в архиве

Похідна втрачає будь-яку пологість і перетворюється на вільне падіння. Ти отримав усе і практично відразу. Кожен наступний крок догори стає дорожчим, тому ти забиваєш рухатися і задовольняєшся тим, що маєш. Ти – так, але твій мозок зовсім ні. На нормальній роботі тебе починають вважати крутим спецом, коли в тебе вже сивина, імпотенція і дорослі внуки. Айтішник виходить на пік форми в тридцять років. В тридцять, Карле, коли при певному везінні тебе очікує ще два періоди по стільки ж. А якщо врахувати, що перші десять років ти вчився говорити і читати, а наступні десять боровся з прищами і нічними полюціями, то продуктивного, осмисленого життя в набереться років на десять. А попереду ще п’ятдесят. І нічого кращого з тобою вже не станеться. Взагалі.

картинка не сохранилась в архиве

Ця проблема зачепила вже покоління наших батьків, звідти і горезвісна «криза середнього віку». Вони виходили на пік в сорок-п’ятдесят, коли ще не до кінця похуй і ще не можна сказати «поважай старших, щенок, блядь». Якщо твій знайомий сантехнік Петрович йобнувся, сталося це, швидше за все, саме в такому віці.

Але це сорок-п’ятдесят. В тридцять років все набагато гірше. Тобі взагалі ні на що не похуй, а про старість і говорити смішно, навіть якщо по тайтлу ти вже поважний сіньйор. Сіньйор – значить старий, хтось ще в курсі взагалі? Таку личку вішали раніше заслуженому дяді Васі, токареві десятого розряду. Коли він вже тридцять років хуярив свої труби і знав про них все. Тридцять років хуярив, а не тридцять років прожив, різницю вловлюєш? Тут і там новоспечені сіньйори вопрошають: «а що, значить, після лички сіньйор?». Все просто. Далі личка «дед», в сенсі мертвий. Тому, що старі люди помирають. Або принаймні виходять на пенсію, для того, щоб віддати свою посаду джуніору. Бо поки старий коваль не склеїв ласти, нового коваля селу не треба. Так що личка твоя – гівно, а ти – галімий позєр. От і все.

Ладно, все погано, це мало вже до тебе дійти.

А боротися з цим як?
Боротися з цим, в принципі, можна. В ідеалі – кидати айті і йти в діяльність, де вчитися
можна до самої пенсії, де крива розвитку більш полога, де є справжні здобутки, а не криві
сайтики, які все одно перепишуть через два роки, і жодного рядочка коду, який написав
ти, там вже не лишиться. Але ти ж не кинеш. Тут же бабло і честь працювати в молодому і дружньому колективі.

Що ж, тоді залишається одне – обманювати власний мозок. Примушувати його думати, що
ти ростеш. Що розвиваєшся. Але просто помахати перед очима кольоровим маятником і загіпнотизувати себе на вічне щастя не вийде. Треба по чесному, рости. І тут приходить на допомогу одна риса нашого мозку, яка теж не давала йобнутися ще нашим далеким предкам. Сприйняття поразки. Якщо твій мавп’ячий пращур колись виліз на найвище дерево в окрузі, а потім з нього наїбнувся, він не сидів і не скиглив, як ти. А брав і ліз на наступне дерево. І ще на наступне. Вгору-вниз, вгору-вниз. Як бісова бібізяна, якою він, власне, і був.

y = sinx

картинка не сохранилась в архиве

Тобто, для того, щоб знову відчути кайф зростання, треба знову опуститися вниз, почати
все спочатку. Люди, які кидають роботу, сім’ю і їдуть в Індію по духовне просвітлення, намагаються робити щось подібне підсвідомо. Але в Індії всюди пахне гівном, по річці Ганг
пливуть туші мертвих тварин і замість просвітлення пацієнт отримує дизентерію і сифіліс.

Штука в тому, щоб почавши все заново, насправді зберегти все, що було до того.

Наприклад, затіяти якесь хобі, з яким довго і нудно розбиратися. Можна почати сайд-проект, на якому освоїти нові для себе ролі. Можна, зрештою, почати когось навчати, замінивши власний прогрес на прогрес тупоголової школоти, або недоумкуватих таксистів, яких невідомо навіщо принесло на засновані тобою курси програмування для дебілів. Та що завгодно, насправді. Головне, щоб у кожен конкретний момент часу мозок відчував, що він розвивається, росте, рухається в напрямку якоїсь цілі. Навіть якщо ціль – підняти залізяку важчу, ніж піднімаєш зараз, більшу кількість разів і виростити на стероїдах ще кілька сантиметрів біцепса.

І знаєш, що найкрутіше? Похідна від синуса – косинус! Тобто і твій прогрес буде так само
крутитися, як крутяться твої досягнення. На цій каруселі можна кататися вічно. Ну, принаймні поки коньки не відкинеш. Втім, постійне топтання на місці теж втомлює. В ідеалі, звісно, ці гармонічні цикли повинні давати і загальний прогрес:

y = x + sinx

картинка не сохранилась в архиве

Тобто конкретні проекти починаються і закінчуються, але як особистість(sic!) ти ростеш і
розвиваєшся постійно. Аж поки не здохнеш. Круто бути найрозвинутішим трупом на цвинтарі, скажеш ні?

Не те, щоб ця стратегія на сто відсотків гарантувала, що ти не йобнешся (гугли Юкіо
Місіма), але шанси будуть уже набагато нижчі. І не те, щоб я радив тобі щось міняти в своєму житті, хто я зрештою такий? Але от подивитися навколо, оцінити обстановку і зрозуміти, чи загрожує тобі йобнутися найближчим часом, буде безумовно корисно. В інтернеті вже і так роликів єпаму явно забагато.

P.S. Ну і ще одна деталь. Будь обережний. Є один шлях, якого ти не хочеш повторити. В основному, це, звісно, шлях обдарованих людей, не таких, як ти, але все ж.

y = x sinx

картинка не сохранилась в архиве

Замість того, щоб крутити гармоніку на стороні, прихильники такого способу просто розкачують себе повністю. Від самого верху до самого низу. Це, звісно, приємніше для мозку – раз за разом підніматися з низин найгіршої депресії до ейфорії у верхній точці. Але там, унизу, є точка, в якій я би не побажав опинитися нікому. Кобейн і Гемінґвей там рознесли собі голови з ружбайок. Горшок і Гендрікс засадили в вену золотий укол. Члени клубу 27 випилювалися хто як умів, але спільна риса одна – наркотики в певний момент працювати перестають, а в мозку вже нема власних компенсаторних механізмів. І це вже не просто «відчуття, що скоро йобнешся», це вже радше бажання зупинити те, що відбувається, будь-якою ціною. Туди тобі не треба. Ну нахуй».

Прислал Анонимус