Чи боїться айтішник ядерної війни?

Пише Анонімус: «Таке абсурдне, на перший погляд, питання пропоную сьогодні на розгляд шановного панства із зашторених галерних трюмів. На тлі жвавої суперечки щодо перспектив айтішників в Україні, ця тема є особливо актуальною, адже дозволяє поглянути на речі з дещо іншого ракурсу і спробувати уявити більш загальну картину. А відповідь на питання в заголовку може навіть здивувати.

Аби не тягнути кота за яйця, одразу скажу, що один із основних посилів цієї статті — айтішники бувають різні. Хтось цікавився програмуванням або електронікою ще у школі, відвідував факультативи та олімпіади. А хтось, маючи гуманітарне мислення, потрапив до IT випадково на хвилі росту зарплат і зниження вимог. Вивчивши щось на кшталт Javascript, вже на першій роботі такий «спеціаліст» ризикує усвідомити себе елітою. Згодом, на прекрасному IT можна спостерігати неналежну поведінку деяких «айтішників», які спочатку гучно бахваляться, а потім хочуть особливого ставлення до себе. Справжні ж професіонали, котрі, як правило, у меншості, майже ніколи не хизуються своєю «елітарністю». Ба, навіть не мають такої думки.

Але про все по порядку
Одного чудового дня, ще задовго до вторгнення із Мордору, я вирішив запитати свого знайомого, що він думає з приводу ядерної війни. На що він із неприхованим обуренням поспішив натякнути що я, мовляв, вдаю з себе невіжу, коли пропоную серйозно розглядати такий сценарій. І взагалі, це якась нісенітниця, яку не варто брати в голову. Більш того, схожа реакція спостерігалася у декількох людей.

Спочатку мене здивувало, що таке, здавалося б, нагальне питання практично нікого не цікавить. Але потім я звернув увагу на те, як охарактеризував ядерну війну один блогер — «немислима». Тобто таке, про що страшно навіть думати.

І тут до мене дійшло — їм лячно!

Зрозумійте правильно, ніхто в здоровому глузді не хоче ядерної війни. Але, незважаючи на це, тільки повний ідіот не бачить такий сценарій на столі або не розуміє, що принцип «моя хата с краю» до нього не застосуєш. Ми не будемо з’ясовувати вірогідність тих чи інших подій. Просто спочатку розглянемо чому дехто боїться так, що навіть не допускає жодної думки про щось подібне.

Спершу, давайте для прикладу уявимо деяких наших олігархів та чиновників, які на початку війни наввипередки драпали з України, напхавши чемодани готівкою. Та ще й родичів своїх долучали, бо в одну машину у них все не влазило. З точки зору відстороненого спостерігача, вони практично живуть у раю. Нескінченне бабло з неба, екзотичні подорожі, завжди найкращий сервіс, приватні яхти та найдорожчі спортивні автомобілі. А також безлімітне бухло, кокс і шльондри на будь-який смак. Елітний батальйон Монако — мрія ідіота, якою зазвичай живуть багатії.

А тепер задамося простим питанням. Чи бояться вони ядерної війни?.. Звичайно бояться! Навіть за найменш руйнівного сценарію, їм доведеться відмовитися від усього. Не дивлячись на те, що вони можуть купити собі віллу з персональним бомбосховищем, ні знань, ні навичок з обслуговування себе вони не мають. Натомість, ці красені залежать від потужної інфраструктури та десятків найманих робітників. Діти-мажори лякаються навіть перспективи піти працювати на звичайну роботу. Про глобальну ядерну війну годі й казати. Їм набагато простіше продовжувати жити так, начебто нічого й не відбувається.

Ще одна цікава (й варта уваги з наукової точки зору) категорія людей з’явилася відносно нещодавно. В останні десятиліття у глобальному контексті ми могли спостерігати дещо цікаве — натягування «welfare state» на мишачий комунізм із «Всесвіту-25». Окрім інших дивовиж, цей глобальний соціальний експеримент породив найбільш привілейовану касту людей, яка взагалі коли-небудь ходила по Землі — молоді хвойди. Особливо це явище проявляється у «цивілізованих» країнах, де існує замкнуте коло позитивного ідеологічного фідбеку через соцмережі, дебільні кіно та серіали тощо.

На відміну від минулого століття, коли в моді для дівчат були переважно скромність, охайність, слухняність та цнотливість, що вимагало хоч якихось зусиль, сьогодні вони можуть витворяти абсолютно все, що їм заманеться, без огляду на наслідки. На жаль (або на щастя — тут вже як подивитись), переважна більшість цим користується. «Зірки» інстаграму, тіктоку, onlyfans і просто сайтів знайомств живуть на повну, ні в чому собі не відмовляючи. Їй щось потрібно або не подобається — хороводи куколдів навколо такої «принцеси» завжди до її послуг. Достатньо лише відправити смайлік і черговий «лицар» не забариться. В її уявленні десятки, а то й сотні партнерів тільки підтверджують її надважливе місце в цьому світі.

Чи бояться вони ядерної війни? Ще б пак!

Стиль життя сучасної жінки — унікальне явище у світовій історії. Для його існування потрібні майже лабораторні умови, аж ніяк не сумісні з глобальними катаклізмами.

Розглянувши пару прикладів у загальних рисах, час перейти й до багатостраждальних айтішників
На перший погляд, життя типового айтішника є повною протилежністю типажів описаних вище. Це образ жалюгідного невдахи практично в усіх сферах життя. Незважаючи на зарплату вищу за середню, часто айтішник — це хвороблива аномалія на тлі суцільного успіху та веселощів, які в більшості своїй нав’язані суспільством та модою на нескінченне споживання сучасних благ. Чи є йому що втрачати? Може здоров’я? — Його і так майже немає. Сім’я — або відсутня, або ще гірше — є марне співіснування у бетонній коробці. Успіхи з протилежною статтю? — Хіба що з погодинною оплатою. Банківський рахунок? — Не смішіть. Професійні перспективи? — А це що таке взагалі, якщо твій тато не депутат, прокурор чи митник? Таким чином, скаладається враження про нескінченний День Бабака за клавіатурою, довічне випалювання очей та свідомості відстійним кодом. За таких обставин, доречно згадати відому дилему — що гірше, жахливий кінець, або жах без кінця?

Стоп, стоп! Але ж ми досить часто бачимо приклади справді успішних людей в айті. Принаймні, вони самі так кажуть, хоча й з мінімальними пруфами. Справа в тому, що тут часто плутають справжніх інженерів та пристосуванців, які мімікрують під вигідні обставини. Публічна демонстрація успіхів більш характерна для останніх. В цю категорію входять різного роду псевдо-керівники та гребці-вкатунці.

Протягом років ми могли спостерігати як роздування адміністративного штату та негативний відбір персоналу на місцях призвели до деградації навичок керівника. Натомість, ми маємо розвиток таких умінь як перекладання відповідальності, цілування дупи начальства і зневажливе ставлення до підлеглих. Але недавній приклад із ковід істерією показав, як погоничі та інші нездари панікують навіть за відносно помірної кризи. У разі ядерного удару, швидкість накладання в штани цими хитрунами просто вражає уяву.

Щодо айтішників-вкатунців, котрі прийшли просто «мутіть лавє», то це ті хто ще 10-15 років тому мріяли стати юристами чи економістами, але врешті решт відчули зміни в тренді й сьогодні штурмують бодішопи після тримісячних курсів. На хвилі хайпу, вони йдуть в індустрію наче сезонні збирачі полуниці влітку чи пакувальники в Amazon на різдвяні свята. Годі й казати про ту прірву, яка існує між таким опортуністом та інженером, який витратив десятки років на опанування своїх навичок.

І тут ми переходимо до справжніх айтішників або технарів
А конкретно, нас цікавить феномен так званого понятійного мислення, яке часто притаманне людям із інженерно-технічними розумовими здібностями. І це не вроджена риса, а набір навичок, здобутих в результаті десятиліть кропіткої праці й вирішення надскладних інженерних задач. Понятійне мислення вимагає від людини набагато більшого ніж просто логічне мислення. Це вміння вибудовувати в голові самоузгоджені моделі реального світу, прогнозувати їх поведінку і, що критично важливо, коригувати власні дії відповідно до цих прогнозів. Понятійне — повна протилежність емоційному мисленню, де людині притаманна імпульсивна поведінка у відповідь на зовнішні подразники.

Ось простий приклад — написання графоманської статті або малювання презентації не вимагає понятійного мислення, на відміну від побудови робочої програми або реального пристрою. Стаття може бути тупою й протирічити самій собі, а презентація — містити неточності та криві ілюстрації. Інженер не може собі такого дозволити, бо його розробка не працюватиме. Тому він роками вчиться розпізнавати протиріччя, що заважають належному функціюванню системи. Саме понятійне мислення відрізняє айтішника-інженера від айтішника-пристосуванця. І як би останні не намагалися стати справжніми спеціалістами, це не можливо опанувати за 21 день. Навіть за 10 років. Цим потрібно жити.

Такі круті навички є дуже цінними й у реальному житті
Понятійне мислення дуже важливе для побудови стратегії поведінки та виживання в несприятливих та непередбачуваних ситуаціях. Особливо, там, де немає правил, або ті правила, що були загальноприйнятими останні 100 років, перестали діяти саме сьогодні. В світі, де майже всі, здавалося б цивілізовані люди, миттєво збожеволіли через банальну застуду. Де огидність, тупість та збочення проголошуються гордістю та національним надбанням. Де будь-яка логіка, на перший погляд, здається зайвою.

І в цьому цирку перспектива ядерної війни тихо шкрябає у двері. Чи бояться айтішники? — Ні. Й не тому, що вони точно знають що робити, адже цього не знає ніхто. І не тому, що сприймають катаклізми по-філософськи — як можливість відпочити від комп’ютера та зайвого походу в офіс.

Понятійне мислення в купі зі звичайною зацікавленістю всім, що відбувається довкола, допомагає передбачити кризові ситуації хоча б за кілька днів, а то й місяців до їх реалізації. Це, в свою чергу, дає час на прийняття рішень, які відповідають поточним ризикам. Наприклад, пошукати місце поза межами великих міст, почати готуватися до переїзду або зробити якусь елементарну підготовку на випадок, якщо ситуація почне стрімко погіршуватися. При цьому стулити пельку і не привертати зайвої уваги. Так, багато айтішників свідомо спланували та мовчки виїхали з України задовго до 24 лютого, замість того, щоб хизуватися як їм круто живеться. Вони не знали наперед, що буде війна. Але про щось здогадувалися.

Дійсно, єдиного рецепту немає. Але є справжні професіонали, які живуть тим, що шукають оптимальні рішення за найгірших умов і надскладних обставин. І вони не бояться ядерної війни. Вони до неї готуються».

Надіслав Анонімус